12345стаття повністю

Мар'яна Булгакова, практикуючий юрист

Порушення україною права на свободу вираження поглядів –
практика європейського суду з прав людини

Справа «Мирський проти України»

Заявник подав скаргу до Європейського суду у зв’язку із порушенням його права на свободу вираження поглядів в ході обговорення під час круглого столу та висловлювання щодо розгортання діяльності так званої Партії української єдності, що прагне сформувати в людей націонал-екстримістську ідеологію і психологію. Заявник стверджував, що дане його висловлювання не було записано дослівно, а було тлумаченням, яке дав сам журналіст під час публікації в газеті «Україна і світ». Достовірність висловлювання заявника перевірити було неможливо, оскільки плівки (записи з круглого столу) було знищено після спливу однорічного терміну їх зберігання, а досудове слідство у справі тривало майже два роки при встановленому терміні процесуальним законодавством – до 20 днів. «Наслідком цього стало те, що суд першої інстанції, не розглядаючи справу і навіть не повідомляючи відповідача про її існування доти, доки не було знищено доказ, який, найімовірніше, мав би вирішальне значення для вирішення цього спору, поставив себе у становище, за якого оцінка ним відповідних фактів була обмеженою».

Стосовно висновку про помилковість висловлювань «національні суди не навели відповідних мотивів, а лише визнали на підставі встановлення неправдивості фактів, що вони мають наклепницький характер».

«Суди не визнали, що у справі, яку вони розглядали, мав місце конфлікт між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю захисту репутації та прав інших осіб, не кажучи вже про необхідність забезпечення балансу інтересів, про які йдеться». Отже, за оцінкою Європейського суду «національні суди не навели відповідних і достатніх підстав для свого висновку про те, що висловлювання, яке було приписано заявникові, мало наклепницький характер для позивачів.»

Таким чином існує конфлікт між правами на свободу слова та на захист честі, гідності і ділової репутації, тому при розгляді відповідних справ необхідним є забезпечення балансу інтересів, які охороняються.

Справа «Газета «Україна-Центр» проти України»

У даній справі редакція газети «Україна-Центр» (заявник) розповсюдила інформацію місцевого журналіста, який під час виборів голови мера міста Кіровоград оприлюднив інформацію про те, що один із кандидатів на посаду мера замовив його вбивство (вбивство журналіста). Оскільки національні суди визнали таке розповсюдження інформації редакцією газети та журналістом незаконним, редакція подала заяву до Європейського суду у зв’язку із порушенням її права, передбаченого ст. 10 Європейської конвенції.

Європейський суд зазначив, що «повідомлення новин, засноване на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (див., наприклад, рішення у справі ««Обзервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства»» («The Observer and The Guardian v. the United Kingdom»)15, п. 59). «У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин» (див. рішення у справах «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark»)16, п.п. 35, 77; «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» (Thorgeir Thorgeirson v. Iceland»17), п. 65).

Національні суди не розмежували звинувачення, висунуті журналістом, і повідомлення підприємства-заявника про ці звинувачення, та визнали їх обох однаково відповідальними за висловлювання, яке не належало підприємству-заявнику, але було однозначно визнано таким, що належить іншій особі. Таким чином, національні суди не пояснили, чи  приписувана підприємству-заявнику дискредитація полягає у змісті опублікованого звинувачення, чи у тому, що підприємство-заявник опублікувало його. Європейський Суд зазначає, що національне законодавство передбачає за певних умов звільнення засобів масової інформації від відповідальності за поширення недостовірної інформації. Національні суди самі встановили, що інформація, у тому вигляді, в якому вона була розповсюджена підприємством-­заявником, викладена правдиво, оскільки підприємство-заявник точно відтворило виступ журналіста під час прес-­конференції, не перекручуючи його. Крім того, подача цієї інформації підприємством-заявником була нейтральною, без додавання власних коментарів або неналежних наголосів. Отже, Європейський Суд не вбачає жодних доказів того, що національні суди в своїх рішеннях забезпечили баланс між потребою захищати репутацію та правом підприємства­-заявника розголошувати інформацію, яка становить суспільний інтерес у контексті виборчих дебатів. Суди не надали достатніх підстав для того, аби прирівняти журналіста, який висловив дискредитуючі твердження, та підприємство-заявника, яке його опублікувало, а також для неврахування того факту, що оскаржувана інформація була широко розповсюджена до її публікації підприємством-заявником. Суди також не розглядали пропорційність втручання та той факт, що підприємство-заявник надало позивачу можливість відповісти на оскаржувану публікацію. За таких обставин Європейський Суд вважає, що українські суди здійснили втручання у право підприємства­заявника на свободу вираження поглядів у спосіб, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

  1. «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», № 13585/88 від 26.11.1991.
  2. «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», № 49017/99 від 27.06.2002.
  3. «Thorgeir Thorgeirson v. Iceland», № 13778/88 від 25.06.1992.

< попередня12345стаття повністюнаступна >

* Запрошуємо розмістити свої статті на юридичну тематику на цьому сайті.
Статті просимо направляти на e-mail: .