12345стаття повністю

Мар'яна Булгакова, практикуючий юрист

Порушення україною права на свободу вираження поглядів –
практика європейського суду з прав людини

Справа «Редакція газети «Правоє дєло» та Штекель проти України»

Заяву до Європейського суду подано редакцією газети «Правоє дєло» та її головним редактором (заявники 1, 2) у зв’язку із порушенням їх права на свободу вираження поглядів внаслідок покарання за публікацію інформації про публічну особу (президента Української національної федерації Таїландського боксу), який ніби то фінансує питання діяльності СБУ, є координатором замовних вбивств та очолює основні напрямки у банді. Інформація поширена виданням була завантажена з веб-сайту новин.

Не дивлячись на те, що публікація містила посилання на джерело, національні суди не знайшли «підстав для звільнення заявників від цивільної відповідальності на підставі статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», оскільки веб-сайт, на який вони посилалися, не був друкованим засобом масової інформації, зареєстрованим згідно зі статтею 32 зазначеного Закону», крім того, як стверджував уряд, «правовий статус інформації, отриманої з Інтернету, не визначений у національному законодавстві».

Європейський суд наголосив, що «норма не може вважатися законом до того часу, поки її не буде сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати громадянинові можливість регулювати свою поведінку: він повинен бути здатен — за потреби, за відповідної консультації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія» (див., наприклад, рішення у справі «Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції» («Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France»)18, п. 41).

Європейський суд визнав, що зобов’язання національним судом за поширення неправдивої інформації «вибачитися не було встановлене законом і, відповідно, у цьому відношенні було порушення статті 10 Конвенції».

Також Європейський суд зазначив, що «українське законодавство, зокрема, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі». Це положення у загальному плані відповідає підходу Європейського суду до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими. «Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». «У зв’язку з цим Суд зауважує, що на той час не існувало національних нормативних актів стосовно державної реєстрації Інтернет-видань і що, як стверджував Уряд, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші нормативні акти, які регулюють сферу засобів масової інформації в Україні, не містили будь-яких положень про статус Інтернет-видань або використання інформації, отриманої з Інтернету». Суд вважає, що «відсутність на національному рівні достатньої законодавчої бази, яка б дозволяла журналістам використовувати отриману з Інтернету інформацію без остраху наразитися на санкції, серйозно перешкоджає пресі відігравати свою роль «сторожового пса суспільства»» (див. рішення від 26 листопада 1991 року у справі ««Обзервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства»» (Observer and Guardian v. the United Kingdom)19, п. 59,). На думку Суду, «повне виключення такої інформації зі сфери застосування законодавчих гарантій журналістських свобод може саме по собі спричинити неправомірне втручання у свободу преси, гарантовану статтею 10 Конвенції». Суд також зауважує, що «згідно з українським законодавством журналістів не можна зобов’язати сплатити відшкодування у справах про захист честі, гідності та ділової репутації, якщо вони не умисно розповсюдили неправдиву інформацію, діяли добросовісно та перевірили таку інформацію або, якщо потерпіла сторона не використала наявні можливості для врегулювання спору перед тим, як подати заяву до суду» (саме такою була ситуація у даній справі, коли передруковуючи матеріал видання мали намір сприяти обговоренню питань, які становили значний інтерес для громадськості). Таким чином, Суд дійшов висновку, що, «враховуючи недостатність у національному законодавстві належних гарантій для журналістів, які використовують інформацію, отриману з Інтернету, заявники не могли достатньою мірою передбачати наслідки, до яких могла призвести оскаржувана публікація. Це дає Судові підставу вважати, що вимогу щодо законності, закріплену в другому пункті статті 10 Конвенції, дотримано не було».

Отже, враховуючи недостатність у національному законодавстві належних гарантій для звільнення журналістів від відповідальності за поширення інформації, отриманої з Інтернету, у зв’язку із неврегульованістю питань реєстрації інтернет-видань, заявники не могли достатньою мірою передбачати наслідки у зв’язку із поширенням такої інформації. Це приводить до порушення ст. 10 Європейської конвенції через те, що втручання у право на свободу вираження поглядів не встановлене законом.

Показовою є практика Європейського суду щодо розгляду та прийняття рішення у справах навіть тоді, коли уряд та заявник домовилися про досягнення консенсусу (дружнього врегулювання спору). Так, є приклади, коли Європейський суд не погоджується із таким рішенням сторін, посилаючись на серйозність природи заявлених у справі скарг. Саме такою була ситуація у справі «Українська Прес-група проти України»20, яка стосувалася стверджуваного втручання у свободу заявника на вираження поглядів, коли Європейський суд не визнав за необхідне викреслити заяву зі свого реєстру справ після того, як сторони вирішили врегулювати конфлікт мирно. Натомість Суд вирішив, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, що встановлені Конвенцією та Протоколами до неї, і які потребують подальшого розгляду заяви щодо суті.

Отже, Європейський суд розглядає заяву навіть у випадку, коли сторони приймуть рішення щодо мирного врегулювання конфлікту, якщо вважає, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, посилаючись на серйозність природи заявлених у справі скарг. Cлід також відзначити, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди використовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Таким чином усі вищенаведені положення повинні застосовуватися національними судами в Україні.

Заходами виконання рішень Європейського суду є не лише виплата відшкодування чи додаткові заходи індивідуального характеру, а й заходи загального характеру. Таким чином, значення кожного з прийнятих Європейським судом рішень полягає в тому, що вони не тільки впливають на право, а також і на розвиток національного законодавства держав-учасниць Конвенції в напрямку усунення системних проблем (причин та умов), котрі створюють певні передумови та роблять можливим порушення норм Європейської конвенції. Європейський суд залишає за державою свободу у виборі заходів, необхідних для виконання його рішень. При цьому варто зауважити, що значна частина рішень Європейського суду тривалий час знаходиться на контролі з боку Комітету Міністрів, який контролює виконання рішень Європейського суду, і справа не може вважатися закритою до тих пір, поки державою не вжито усіх заходів для виконання рішення Європейського суду.

  1. «Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France», № 21279/02 та № 36448/02, від 22.10.2007.
  2. «Observer and Guardian v. the United Kingdom», № 13585/88, від 26.11.1991.
  3. «Українська Прес-група проти України», № 72713/01 від 29.03.2005.

< попередня12345стаття повністю

* Запрошуємо розмістити свої статті на юридичну тематику на цьому сайті.
Статті просимо направляти на e-mail: .